Кому належать права на контент, створений штучним інтелектом?

Ще кілька років тому питання авторського права на контент, створений штучним інтелектом, було радше предметом дискусій серед юристів та розробників. Сьогодні ж воно стало практичним викликом для бізнесу. Компанії використовують генеративний ШІ для створення текстів, дизайнів, рекламних матеріалів, програмного коду, відео та музики, однак далеко не всі замислюються над тим, кому юридично належать права на такий результат.

В Україні це питання частково врегульоване Законом України «Про авторське право і суміжні права». Зокрема, стаття 33 передбачає спеціальний правовий режим для неоригінальних об’єктів, згенерованих комп’ютерною програмою. Такі об’єкти не визнаються творами у класичному розумінні авторського права, однак можуть охоронятися правом особливого роду (sui generis). Це право може належати автору комп’ютерної програми, її правовласнику або правомірному користувачу залежно від умов використання програмного забезпечення та відповідних договорів.

З точки зору класичного авторського права основною умовою виникнення прав є наявність творчої діяльності людини. Саме тому у багатьох країнах світу автором твору може визнаватися виключно фізична особа. Якщо ж об’єкт створений автономно штучним інтелектом без творчого внеску людини, виникає питання: чи може такий результат взагалі охоронятися авторським правом?

Сучасне законодавство різних держав пропонує різні підходи до вирішення цього питання. Водночас загальна тенденція полягає в тому, що сам штучний інтелект не визнається автором твору та не може бути власником майнових прав. Це означає, що правовий режим результатів, створених за допомогою ШІ, залежить від ступеня участі людини у творчому процесі.

Для бізнесу це створює низку практичних ризиків. Наприклад, компанія може інвестувати значні кошти у розробку рекламної кампанії, дизайн упаковки або створення контенту за допомогою генеративних систем, але в майбутньому зіткнутися з питанням щодо можливості захисту таких результатів від копіювання конкурентами. Не менш важливим є й питання використання контенту, на якому навчалися моделі штучного інтелекту, адже в окремих випадках це може стати предметом судових спорів щодо порушення прав третіх осіб.

Особливу увагу слід приділяти умовам використання платформ штучного інтелекту. Багато користувачів вважають, що після генерації зображення або тексту автоматично отримують усі права на нього. Насправді ж обсяг прав може визначатися ліцензійною політикою конкретного сервісу. Умови використання різних платформ суттєво відрізняються, а тому перед комерційним використанням створеного контенту доцільно перевіряти відповідні положення.

Варто також враховувати, що якщо людина здійснює істотний творчий внесок у створення результату за допомогою ШІ – наприклад, формує складну концепцію, редагує, доопрацьовує або творчо трансформує згенерований матеріал, – такий результат за певних умов може розглядатися як об’єкт авторського права. Натомість повністю автоматично згенерований контент не породжує особистих немайнових прав автора, а охороняється саме через механізм права sui generis.

З розвитком технологій штучного інтелекту питання правового статусу результатів його роботи ставатиме дедалі актуальнішим. Уже сьогодні компаніям варто формувати внутрішні політики щодо використання ШІ, оцінювати можливі ризики та враховувати особливості правового режиму таких об’єктів під час побудови власної стратегії захисту інтелектуальної власності.

Штучний інтелект відкриває бізнесу нові можливості для створення контенту та автоматизації процесів, проте разом із цим породжує нові юридичні виклики. Саме тому ефективне використання таких технологій потребує не лише технічних рішень, а й грамотного правового супроводу, який дозволить мінімізувати ризики та максимально захистити інтереси компанії.