ЧИ МОЖНА ВОЛОДІТИ НОУ-ХАУ?

ДМИТРЕНКО В.В.

(опубліковано в матеріалах IV Всеукраїнської науково-практичної конференції

молодих учених та студентів з проблем інтелектуальної власності

«ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ У СФЕРІ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ПРАВОЗАСТОСУВАННЯ: НАЦІОНАЛЬНІ, ЄВРОПЕЙСЬКІ ТА МІЖНАРОДНІ ВИМІРИ»,

23 вересня 2016 р., м. Київ, Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Актуальність дослідження полягає в неузгодженості законодавчих підходів до інтелектуальної власності, а саме одночасному поєднанні в чинному законодавстві України пропрієтарної теорії та теорії виключних прав. Відомо, що відповідно до пропрієтарної теорії правами на об’єкти права інтелектуальної власності можна володіти, користуватися та розпоряджатися як річчю, а згідно теорії виключних прав, права на об’єкти права інтелектуальної власності можна використовувати, а також ними можна розпоряджатися. Зокрема, з позицій пропрієтарної теорії висвітлено ст. 41 Основного Закону нашої держави – Конституції України від 28 червня 1996 року, а саме – кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Дане положення є суперечливим оскільки володіти, користуватися та розпоряджатися можна лише матеріальними об’єктами, тоді як всі об’єкти права інтелектуальної власності нематеріальні. Об’єкти права інтелектуальної власності можуть бути втілені у матеріальну форму – описані на папері, виготовлені з заліза, дерева, пластмаси тощо, – і саме на матеріальні об’єкти може бути право власності. Книга 4 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року – «Право інтелектуальної власності», написана з позицій теорії виключних прав, а в ст. 419 цього ж Кодексу зазначено, що право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного, перехід права на об’єкт права інтелектуальної власності не означає переходу права власності на річ, перехід права власності на річ не означає переходу права на об’єкт права інтелектуальної власності. Переважна більшість Законів України, які регулюють об’єкти права інтелектуальної власності, написані з поєднанням пропрієтарної теорії та теорії виключних прав. Зокрема, ще в преамбулах Законів України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 року, «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 року, «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» від 5 листопада 1997 року (далі – Закони) вказано, що ці Закони регулюють відносини, що виникають у зв’язку набуттям та здійсненням права власності. При визначенні поняття «патент» в Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. вказано, що це охоронний документ, який засвідчує право власності, а поняття «свідоцтво» в Законі України «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» описано як документ, який засвідчує виключне право власності. Також в тексті Законів зустрічаються словосполучення «передача права власності», «власник прав». Разом з тим, в цих Законах мова йде і про виключні права на об’єкти права інтелектуальної власності, зокрема зустрічається формулювання «виключні права власника патенту (свідоцтва)». На відміну від вищезазначених Законів, Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 року, чітко розмежовує авторське право від права власності, а саме в ст. 12 цього Закону вказано, що авторське право і право власності на матеріальний об’єкт, в якому втілено твір, не залежать одне від одного, а відчуження матеріального об’єкта, в якому втілено твір, не означає відчуження авторського права і навпаки. В даному Законі розрізнено «автора твору» та «власника матеріального об’єкту, в якому втілено твір». В Законі України «Про міжнародне приватне право» від 23 червня 2005 р., також відокремлено право інтелектуальної власності від права власності та інших речових прав.

Відомою є концепція «виключних прав» В.А. Дозорцева, який вважав, що термін «інтелектуальна власність» є умовним та немає юридичного змісту, а юридично більш точним є термін «виключні права» [1, с. 38]. Як зазначає Я.М. Шевченко, фундаментом права інтелектуальної власності є не власність як така, а сукупність виключних прав на результати діяльності [2, с. 49]. За висновками О.І. Харитонової, право інтелектуальної власності, згідно з сучасною вітчизняною концепцією, розглядається як особливий різновид права власності, а отже і речових прав на специфічний об’єкт – результати інтелектуальної, творчої діяльності [3, с. 147]. Цікавою є позиція Г.Г. Харченка, що за своїм змістом володіння потрібно розглядати значно ширше, ніж просте сприйняття об’єкта на дотик, тобто володіння з точки зору права інтелектуальної власності варто розглядати як усвідомлене, розумове опанування певними ідеями та думками, які за своїми ознаками відповідно до законодавства можуть бути об’єктами права інтелектуальної власності [4, с. 174]. На думку Р.Г. Щокіна, інтелектуальна власність має подвійну природу [5, с. 114].

На даний час в національному законодавстві немає єдиного визначення поняттю ноу-хау. У Податковому кодексі України від 2 грудня 2010 року, ноу-хау визначено як інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду, у Законі України «Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу технологій» від 14 вересня 2006 року, під «ноу-хау» розуміють технічну, організаційну або комерційну інформацію, що отримана завдяки досвіду та випробуванням технології та її складових, яка: не є загальновідомою чи легкодоступною на день укладення договору про трансфер технологій; є істотною, тобто важливою та корисною для виробництва продукції, технологічного процесу та/або надання послуг; є визначеною, тобто описаною достатньо вичерпно, щоб можливо було перевірити її відповідність критеріям незагальновідомості та істотності. У Законі України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року, ноу-хау описано як сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих.

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про інформацію» від 28 березня 2007 року за № 01-8/184, ноу-хау відноситься до кола конфіденційної інформації у сфері господарської (підприємницької) діяльності. В Інструкції про порядок заповнення звіту про продаж за кордон ліцензій на об’єкти інтелектуальної власності за формою № 6-нт (ліцензії) від 6 липня 1995 року, під «ноу-хау» визначено конфіденційну інформацію технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, яка є власністю продавця та не є доступною будь-якій особі при використанні патенту або в результаті простого виявлення.

Узагальнюючи вищенаведене, ноу-хау можна коротко охарактеризувати як об’єкт права інтелектуальної власності, що являє собою знання, досвід та інформацію про технічне рішення, результат діяльності у науково-технічній сфері. Виникає питання – чи існує право власності на ноу-хау? Чи можна володіти інформацією?

Згідно преамбули Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13 січня 2011 року, даний Закон визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом, та інформації, що становить суспільний інтерес. Весь текст даного Закону пронизаний словосполученням «володіння інформацією». На думку О.В. Кохановської, до інформаційних правовідносин не можна застосовувати класичну «тріаду» права власності – право володіння, користування та розпоряджання. Свою позицію обґрунтовує тим, що інформація не є річчю, а термін «володілець» в даному аспекті має умовний характер, щодо користування – то доречно його розуміти як «використання інформації» у розумінні «застосовувати для…», а у випадку розпоряджання – то авторка вважає, що розпорядитися можна річчю або майном, а щодо інформації розпорядитися можна матеріальною формою, в якій інформація втілена [6, с. 18 – 19]. Також О.В. Кохановська вважає, що інформаційне право та право власності на річ, у якій інформація втілена, не залежать одне від одного, при цьому перехід права на інформацію як на об’єкт інформаційного права не означає переходу права власності на форму, в якій вона уречевлена, а перехід права власності на документ як на річ не означає переходу прав на інформацію [7, с. 188].

Таким чином вважаємо, що на ноу-хау, як і на об’єкти права інтелектуальної власності та інформацію, не можна поширювати речове право власності. У зв’язку з цим, необхідним є подальше вивчення даного питання з метою упорядкування національного законодавства у сфері інтелектуальної власності та інформаційних відносин.

Список використаних джерел:

1. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации / В.А. Дозорцев. – М.: Статут, 2003. – 416 с.

2. Шевченко Я.М. Право інтелектуальної власності в системі цивільного права України / Я.М. Шевченко // Університетські наукові записки. – 2005. – №3(15). – С. 49 – 51.

3. Харитонова О. І. Правова природа права інтелектуальної власності / О.І. Харитонова // Наукові праці Одеської національної юридичної академії. – 2008. – Т.VII – С. 144 – 151.

4. Харченко Г.Г. Проблематика правової природи права інтелектуальної власності / Г.Г. Харченко // Часопис Київського університету права. – 2009. – №3. – С. 172 – 178.

5. Щокін Р.Г. Співвідношення права інтелектуальної власності та права власності: теоретико-правовий аналіз / Р.Г. Щокін // Наукові праці МАУП. – 2012. – Вип.3(38). – С. 110 – 115.

6. Кохановська О.В. Цивільно-правові проблеми інформаційних відносин в Україні: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. юрид. наук: спец. 12.00.03 «цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право» / О.В. Кохановська. – К., 2006. – 30 с.

7. Кохановська О.В. Основні теорії у сфері інформаційних правовідносин: концепція інформаційних прав як приватноправового інституту і теорія інформаційного права як галузі права у сучасній правовій доктрині України / О.В. Кохановська // Приватне право. – 2013. – №1. – С.186 – 200.